Джерело [1]
Лайфхак для України
Нині багато пишуть про незрілість українського суспільства, про необхідність «дорослішання» з відповідними змінами в національній культурі — розвитком відповідальності, критичного мислення, взаємної довіри, здатності домовлятися, суспільно-політичної та ідеологічної грамотності. Проблема є настільки критичною, що без її розв’язання немає перспективи результативних і сталих реформ в Україні [2], хоч як би цього хотілося найвідданішим ідеологам інституціональних змін у державі. (Більше про це — у статті «Шанс на успіх. Чи є він в України?».)
Проблема є настільки масштабною, що мало хто ставить собі запитання: чи можливе «дорослішання суспільства» в осяжній (для одного покоління) часовій перспективі? У який спосіб це може відбутися, і яких ресурсів вимагають такі програми соціокультурної трансформації?
Прибічники інституціонально-економічного шляху розвитку вперто не помічають даних, які самі ж і використовують, цитуючи результати світових досліджень «щастя», «задоволеності умовами та рівнем життя», «свободи преси», «індексу сприйняття корупції», «розвитку людського капіталу»… У першій десятці цих рейтингів ось уже близько 20 років традиційно знаходиться п'ятірка країн Північної Європи: Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія. Це гарний привід дослідити причини такого успіху [3].
Аналіз історії Північних держав засвідчує, що на певному етапі там відбулося «дорослішання» суспільства [4].
Нерідко каталізатором такого процесу були надскладні обставини, які ставили націю на межу існування. Для Данії це була поразка в черговій війні з втратою 30 відсотків території, для Швеції — розвал імперії й еміграція чверті населення, для Норвегії, Ісландії та Фінляндії — боротьба за власну незалежність і державність. Різні історії об'єднані спільним рішенням — у найскладніші моменти еліти Північних країн зосереджували зусилля на створенні широкої мережі доступної освіти для народу, забезпечуючи в такий спосіб процес «дорослішання» суспільства. [5]
Скандинавський підхід до неформальної освіти дорослих зародився в Данії у середині XIX століття за умов, близьких до сьогоднішньої України. Поразка у війні з Пруссією та Австрією за Шлезвінг і Гольштейн призвела до втрати територій і спустошення скарбниці. Крах економіки погіршувався політичною та культурною кризою. Монархія руйнувалася в протистоянні земельної аристократії та буржуазії, що зароджувалася. Ідеї французької революції розпалили потребу в демократичних реформах. Гарячий запит на справедливість і національне самовизначення вивів на вулиці тисячі людей.
За цих умов теолог Ніколай Фредерік Северін Ґрундтвіґ сформулював принцип, який забезпечив виживання данської держави: «Справжню демократію можна будувати лише з освіченими людьми».
Ґрундтвіґ став автором ідеї основної форми неформальної освіти дорослих — Народних вищих шкіл. Незалежно від того, хто засновував такі школи, вони керувалися загальними принципами [6]:
1. повна незалежність від формальної системи освіти;
2. свобода у виборі того, чого навчатися та хто навчає;
3. дидактика, що ґрунтується на діалозі й особистому досвіді учнів;
4. свобода вибору та високий рівень участі студентів у ключових питаннях життя й діяльності шкіл;
5. використання в програмах сучасних суспільно-політичних і гуманітарних знань;
6. розташування у сільській місцевості, де перебуває цільова аудиторія;
7. обов'язкове навчання з проживанням у кампусі школи.
Тим самим видатний датчанин [7] заклав принципові засади майбутньої галузі неформальної освіти дорослих. Через 15 років таких шкіл у Данії було понад 50. У Швеції рух Народних вищих шкіл стартував 1868 року, а 1878-го Риксдаг ухвалив рішення щодо беззастережної підтримки руху Народних шкіл, яке діє й донині. З 1890 до 1924 року в королівстві було відкрито 102 Народні вищі школи. Причому як у Данії, так і у Швеції перші школи організовували родини фермерів і підприємців для жителів сільських регіонів.
Через 40 років від початку руху фолькбільднінгу скандинави сформували критичну масу освічених громадян із розвиненою особистою та громадянською відповідальністю [8].
Ініціативу еліт давно інституалізовано у галузь неформальної освіти дорослих, яка в Данії називається Folkeoplysning, у Швеції — Folkbildning [9], а у Фінляндії — Sivistys. Сталість свого успіху норди донині забезпечують найвищим рівнем освіченості населення.
Сучасний сектор неформальної освіти в країнах Північної співдружності за обсягами фінансування майже не поступається сектору державної формальної освіти з усіма університетами, інститутами, училищами та школами.
Ще раз хочу звернути увагу на те, що основним фокусом програм неформальної освіти дорослих, як і раніше, є освіта, розвиток громадянських і соціальних якостей.
«Мета неформальної освіти для дорослих полягає в тому, щоб за допомогою участі в курсах і заходах поліпшити загальне й академічне розуміння світу та навички людини, а також підвищити спроможність і бажання брати на себе відповідальність за власне життя й брати якнайактивнішу та свідому участь у житті суспільства» (Урядовий закон Королівства Швеція 2013/14: 172).
Ця ж мета є пріоритетною й у системі формальної державної освіти. [10]
У такий спосіб Північні країни формують спільноту громадян, які поділяють цінності та принципи скандинавської моделі соціально-політичного устрою (відомої як «держава загального добробуту»), але водночас усвідомлюють власну унікальність, є вільними, внутрішньо-референтними, здатні відповідати за своє життя та розвиток суспільства.
Попри те, що історія цього руху налічує понад 150 років, у всіх скандинавських країнах держава мінімально втручається у внутрішнє життя суб'єктів неформальної освіти, гарантуючи їм максимальну свободу та автономність [11]. Саме такий підхід забезпечує інституціалізацію галузі неформальної освіти, спроможну створювати умови для формування вільної особистості, яка має високий ступінь внутрішньої референції, критичне мислення, здатна усвідомлено вибудовувати стосунки у складному світі. Скандинавам дуже добре відомо, що вільний громадянин не з'явиться в системі освіти, побудованій на домінуванні, ієрархіях, зовнішній оцінці та надлишковому контролі [12].
У Швеції з населенням у 9,5 мільйона людей рух Folkbildning поєднує 156 Народних вищих шкіл, де щороку навчається 25 тисяч учасників програм тривалістю від одного року й 80 тисяч учасників коротких курсів. Окрім того, у країні діє 285 тисяч гуртків самоосвіти. Загальна кількість дорослих, які беруть участь у програмах неформальної освіти, перевищує чотири мільйони.
Навіть якщо в статистиці враховано транзакції, що повторюються, можна припустити, що постійно навчається приблизно третина населення країни. У цьому полягає секрет відсутності дикого розгулу популізму та крайнього радикалізму в Данії та Північних країнах. [14]
Досвід Північних країн у сфері соціально-трансформувальних підходів випав із поля зору не лише України. Академічний світ із подивом відкрив для себе ефект фолькбільднінгу на межі тисячоліть. Сьогодні цей феномен вивчають практично всі провідні університети світу. А вплив ідей Н.Ф.С.Ґрундтвіґа проявився у створенні загальноєвропейської програми неформальної освіти дорослих, що носить його ім’я. [15]
Прагнучи стати кращим, відповідальнішим і дорослішим, світ розвертається на Північ. [16]
Повернімося до питань, поставлених на початку статті. Досвід Північних країн показує: забезпечити «дорослішання» суспільства в перспективі одного-двох поколінь можливо. Рішення лежить у площині створення галузі неформальної освіти дорослих, що забезпечить [17] умови для формування вільної особистості, котра усвідомлює як свою унікальність, так і значення соціальної взаємодії для особистого процвітання та суспільного добробуту. Якщо орієнтуватися на кількість таких шкіл на душу населення в Північних країнах, то в Україні їх має бути 400 [18]. З огляду на рівень політичної культури, нам не уникнути «скандинавського» початку — перші школи створюватимуть родини та приватні особи власним коштом. [19]
400 шкіл для дорослих = 400 родин, готових обрати своєю місією забезпечення найдоступнішого способу отримання сучасних суспільно-політичних, соціальних і психологічних знань для кожного українця, хоч у якому найвіддаленішому куточку України він живе…
400 — це багато чи мало?!
Більше статей Сергія Чумаченка читайте за посиланням.
---
1. По-перше, там не дуже зручно читати - багато реклами. А по-друге, хотілось не тільки уважніше прочитати, а ще і обговорити з колегами. Зрозуміло, передовсім з автором, але ще і з іншими людьми, що на ЗН тему освіти дорослих піднімали, а може цікавляться нею по різних форумах - ну, скажімо, освітянських чи регіональних. Але ж обговорення - це не тільки спікери, це ще аудиторія, ну от і з аудиторією теж треба буде попрацювати. Зрештою, як показує досвід, обговорення як змістовний процес не завжди вдається. Тяжіє звичка до формату телешоу, коли учасники заповнююь відведений їм час тим, що їм ближче, а що і про що кажуть інші колеги - то для них значення не має. Зрозуміло, що тема Академія третого віку для публікації зовсім не випадкова.
2. Абсолютна згода. Втім, оте "дорослішання" треба для більш результативного обговорення визначити чіткіше: політична чи громадянська освіта. В різних контекстах вживають те чи інше визначення, але ми розуміємо, що суть тут одна.
3. І запозичити, що же вже тут ховатись. Засобів для цього багато, і що дуже важливо: на рівні будь-яких окремих складових суспільства - людей чи спільнот, інституцій того чи іншого характеру.
4. Можна і заглибитись, хоч мені здається, що "дорослішання" тут не пасує.
5. Не можу погодитись. По-перше, я не помітив криз такого рівня, як наша, себто коли йдеться про розвал держави на підставі зникнення нормальної сучасної економіки. По-друге, широке поширення письменності було частиною реформації, а тут більш глибокі речі, ніж доступ до читання Біблії чи брошур соціал-демократів. Ну і, нарешті, щоб згадані еліти чи панівні класи, а не окремі послідовники Руссо, шукали рішення своїх проблем в освіті народу - ну це щось не з тих часів, як здається, це реалії вже нашого віку.
6. Ми для зручності подальшого обговорення їх пронумеруємо. І згадаємо принагідно про сучасні підходи до навчання дорослих.
7. В тому аспекті, що цікавить нас, можна поглянути тут і тут. Бо для того, щоб згадані принципи запровадити сьогодні в нас, треба краще розуміти, як і чому вони з'явились колись саме в такому вигляді.
8. Я думаю, що це дуже ризиковане спрощення проблеми з нашою згаданою на початку тексту "неосвіченістю". Яку ми домовились називати політичною чи громадянською неосвіченістю, бо йдеться ж саме про це. А відтак маємо казати вже про роль ПГО - важливу, але не виключну чи ексклюзивну.
9. Про народну освіту в Швеції можна дізнатись докладніше та і побачити, як це працює, тут: 1, 2, 3, 4, 5. Частково наведені джерела, звісно, дублюють одне одного, але ж і доповнюють.
10. Тут би і порівняти курикулум двох систем, якщо так можна сказати про неформальну частину, яку підтримують різні провайдери освітніх послуг з різними, властивими саме для них, цілями. От, скажімо, навчання вирощуванню троянд (чи бройлерів), або східна філософія, танці, що тих мудрих справ навчають в Народному університеті. Це не ПГО, хоч нема сумніву, що як хтось навчає і навчається, то це діло добре.
11. Тільки дає гроші? І далі вже нічого ні в кого не питає?
12. Це про систему формальної освіти нордів? Чи взагалі, ну, скажімо, про традиційні, консервативні школи Британії або СРСР? Або і про нашу Нову українську школу в частині курсів суспільствознавства - наш випускник потребує ще додаткового неформального курсу ПГО чи ні? А випускник вищої школи? Звісно, не політолог чи історик, а, скажімо, будівельник, лікар, вчитель хімії? Про те, що пенсіонерам конче і безумовно потрібна ПГО - на іншому, так би скажати фланзі цього фронту освіти дорослих - тут всі, звісно, погодяться.
13. Це можна взяти до уваги як маяк, ну щоб відчути масштаб задачі, яка стоїть перед нами. Можна підійти і з іншого боку: для нормальної роботи політсистеми потрібно 5% свідомих чи політично освічених. Чи 20%? З тими чи іншими градаціями, ступенем тої освіти для активістів, членів партій, симпатиків чи просто сталих прибічників конкретних політсил.
14. І знов зазначимо, що так спрощувати не можна. Ніхто не заперечує і не може заперечувати вагу ПГО, але зводити все до цього одного фактору було б дуже великою помилкою.
15. Від Євросоюзу знайшов Меморандум. Посібник. Програму "Молодь Європи". Еразмус. Але це, мабуть, щось не те?
16. А Тайвань, Сингапур чи Бразілія хіба для нас не приклад? Здається, діло не в географії. І чим більше розглянемо варіантів чи підходів, окремих особливостей, факторів, тим системніше будемо бачити проблему, у всіх аспектах.
17. Ні, не забезпечить, а тільки буде сприяти як один з факторів. Без сумніву важливий, але задіяний саме в системі заходів, програм, проектів, здійснюваних як державою, так і громадянським суспільством, а надто самими громадянами. Скажімо, щоб навчатись, то треба ж хотіті? З цим у нас погано. ВУМ, Прометеус з власного довсвіду роботи дають багато для цього інформації.
18. Нехай так. Я от рахував, скільки треба Україні (для початку) шкільних газет - вийшло 800.
19. Як тепер кажуть: на волонтерських засадах. І тут маємо повернутись, скажімо, до шостого й сьомого принципів Грундтвіга, щоб спитати: навішо у часи дистанційки жити в кампусі та ще і обов'язково в селі? Треба переосмислити творчо? Згоден, можна бути зайнятись і цим, взявши до вивчення кожен принцип окремо. Як в нас щось тут вийде з цього першого досвіду обговорення проблеми в цілому. Бо поки що ж не окреслились пропозиції. Якийсь такий конструктив: що маємо робити? Різні "ми" - держава, партійці, громадяни.
---
Ну от, багато людей подивилось (згадаймо про числа в 400 чи 800, які там раніше в нас були наведені), але ніхто поговорити на цю тему не схотів. Включно з авторами від ЗН. Навіть, можливо, саме тому, що автори до розмови не приєднались, то і інші читачі не побачили в тому для себе сенсу.
Втім, є і дещо несподіваний, але приємний результат. Та ще і з продовженням.
Отже, справа скисла? Ну поки що так, але ж не вечір, життя триває. Що є навчанням.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Будь ласка, не вагайтесь, Ваша думка важлива.